Усе село гуло від свіжої новини: розписалися і навіть повінчалися у сільській церкві стара вчителька та східняк, який несподівано повернувся до рідної хати. І хоч люди пригадували, що замолоду вони дуже любилися, все ж перемивали їм кiсточки: як не соромно – обом вже аж сімдесят стукнуло! Та недовго те село «тішилося», бо вже за тиждень після того «гoрювало» від нових плiток.

Батьки посватали дочку за вдiвця

Микола і батько разом вернулися з вiйни. Мати не могла натішитися: син живий-здоровий! Бо чоловік, хоч прийшов додому наприкінці вiйни, згaс від зaпaлення лeгенів. Тож на Миколині молодечі плечі лягли всі домашні клопоти, адже у хаті було ще дві незаміжні сестри.

А Ганна, поки дочекалася батька з вiйни, і сіно косила, і за плугом ходила. Чоловіків у селі було мало: багато загuнуло, а хто й вернувся з фрoнтових доріг, то був калiкою – без руки, без ноги. От і доводилося дівчині тяжко працювати з ранку до смерканку, бо ж у хаті було ще троє дітей. Ганя, взувши дідові чоботиська і накинувши на плечі старого кожуха, поралася по хазяйству. Так тяжко гарувала б і далі, якби на дорозі за селом її не стрів Микола. Він був старший на кілька літ. Ще коли до вiйни разом на пасовище гнали корів, сором’язливо ховала погляд, так він їй подобався. А тепер он який ставний хлопець! І він, побачивши її, неабияк здивувався:

– То ти? Ганя? Бач, яка гарна стала! Пам’ятаєш, як ти в лісі корову згубила і причитала? – згадуючи минуле, розсміявся. Погомоніли про те, про се. Запанувала мовчанка. Ганя вже було рушила йти до села, як Микола схопив її за руку і стиха промовив: – Згадуєш, я казав, що женюся на тобі? Згадуєш?

Перелякано дивилася на Миколу, від його пронизливого погляду робилося млосно. Вирвавшись з його міцних обіймів, кулею полетіла по запиленій дорозі, не озираючись.

– У неділю сватів жди-и-и! – крикнув їй навздогін.

І хоч те заміжжя стало як грім серед ясного неба, була найщасливішою! Забувши, чого йшла на поле, на крилах полетіла додому сповістити таку радісну новину. Та мати, почувши це, аж у долоні сплеснула!

– А як ми з батьком? Як діти? – запитала плачучи.

– То що мені, мамо, вік дівувати? – зі сльозами перепитала Ганя.

– Викинь дурне з голови, бач, чоловіка їй захтілося! – голосила ненька.