Я ось лише перед осінню балкон свій звільнила, прибрала добре все там, винесла на смітник за 2 години великих трилітрових банок штук 18, напевно, а то й більше, вже й сама не пам’ятаю, адже збилася з рахунку!

Просто я всю консервацію матері чоловіка викинула нарешті, а то вже ногу нікуди було просто поставити, все заставлено нею, куди не подивися. Все літо-осінь моя свекруха ночами не спить, стерилізує всі ці банки, варить-парить-крутить. І, чого я зовсім не розумію, постійно тягне потім нам сюди в квартиру. Все наче промислових масштабах, відрами, бочками, десятками літрів!

“Дачний урожай, натуральні продукти, заготовлює про запас, чи купує всі овочі й фрукти?” – цікавляться дівчата в мене на роботі.

З квітня місяця батьки мого чоловіка живуть лише на своїй дачі, садять, ростять, полять, копають і переробляють нам овочі та фрукти. Як тільки приходить кінець літа-осінь, так у нас справжнє непорозуміння в родині.

Починаються тоді одні лише дзвінки: приїжджайте – заберіть банки ці собі. А у мене консервацію цю в сім’ї зовсім ніхто майже не їсть – ні ми з чоловіком, ні, тим більше, наші діти. Ти ж розумієш, користі від неї зовсім ніякої, та й задоволення сумнівне, кажучи щиро.

У наш час, коли в магазинах стільки делікатесів, свіжі ягоди-фрукти цілий рік, кому потрібні ці закрутки! Вони лише шкодять нам та й все.

“Ну не приїжджайте тоді ви за тими банками, скажіть їй, що не їсте таке, банку-дві візьміть для годиться, щоб вже зовсім не ображалися, якогось компоту дітям, на тому й все”, – повторюють мені дівчата.

Але хіба ж ми не говорили їм про це? Сто разів уже намагалися донести це матері та батькові мого чоловіка. Але їй хіба поясниш все це? Хіба вона хоче розуміти? Вона нікого не слухає! Продовжує героїчно солити свої огірки та помідори і капусту пізню.

Якщо ми за банками не їдемо до свекрів, то мати чоловіка везе їх нам сама. На електричку з рюкзаком та сумками, потім по метро. Пару раз так приїжджала, кілограм тридцять, напевно, на спині притягнувши до нас, потім лежала довго вдома з спиною.

Ось, знову в цьому році також майже обидві лоджії вона мені заставила трилітровими банками своїми з консервацією різною, і потім раз у раз свекор привозить ще по три-чотири штуки, коли до нас в гості приїжджають. Куди, ну куди мені це все ставити і навіщо? Я вже й на своїй роботі пропонувала – нікому не потрібно. Доводиться викидати!

“Слухай, але ж дуже шкода викидати таке добро. Людина так старалася, ночі не спала, вирощувала це все, збирала, консервувала, стояла біля плити, возилася з тими банками стільки часу, гроші витрачала на цукор і спеції. Ще й у віці такому вона солідному. І на смітник? Якось не по-людськи виходить, чесне слово, трохи перебір, звичайно” – наполягають колеги.

Але що мені робити з нею? Куди мені подіти цю всю її консервацію? Якщо ніхто не їсть зовсім? Я знаю, що неправильно це, але по-іншому не виходить. Вона погниє у мене там на балконі.

“Не бери у неї це все, якщо не потрібні. Відмовся. Зрештою, відвези потім назад до них на дачу до неї, скажи, що ніхто не їсть її, не знаю, що з цим робити, заберіть, будь ласка”, – не вгавають з порадами вони.

Та ні! Назад! Це образа буде величезна для неї ще та, це вона довіку мені все те не пробачить зовсім. Я це точно знаю, тому не зроблю такого. Беру із ввічливості, дякую, було дуже смачно – і викидаю ось так потім через пів року. Адже їй ще банки повернути треба, звичайно, ще й обов’язково це все! Щоб на наступний рік було в що урожай закривати.

Добре, що зараз хоч ці банки недорого продають в магазині, можна потім просто купити нові і привезти їй на дачу в сезон, а не відкривати кожну банку і виливати вміст, як раніше робили. Загалом, дуже втомило мене все це.

Люди осуджують мене, не розуміють того, що я все вже намагалася зробити, щоб достукатися до матері чоловіка, але вона не розуміє того. Тому роблю так, як роблю. А що тут не так?

Фото ілюстративне.