Я людина дуже неконфліктна, я краще змовчу, а ще краще не буду підливати олію в вогонь. Знаєте, як то буває, що розумієш, що рідні поперечилися і хтось таки точно правий, а хтось ні, то я не стаю ні на чий бік, щоб потім один одному не казали на мене, що я це обговорювала. І я ще я помітила, що суперечки між рідними дуже швидко закінчуються, коли ти не сидиш, рота роззявивши, слухаєш все, щоб потім далі передати, а так покиваєш головою, щоб в одне вухо залетіло, а в друге вилетіло.

Так от, вже я такої атмосфери, що була у нас в домі не витримувала, бо там зятеві дірки на штанях зашила, там його бритви старі викинула і вже є привід йому з себе корчити постраждалу сторону.

Дітися мені не було де, тому я поїхала за кордон, спочатку на пару місяців, але потім зрозуміла, що краще вже на чужині, ніж вдома. За моєї відсутності, донька з зятем привела на світ онучку, встигла з ним розлучитися і була в активному пошуку нового чоловіка.

Отак, я з хати вступилася аби вони вже нарешті перестали дутися один на одного, а вони он що учудили.

Приїхала я додому, коли вже донька з новим чоловіком жили в моїй квартирі. Я остаточно переконалася, що життя мені тут не буде і я правильно роблю, що збираю гроші на власне житло. Той жевжик ходив попри мене з таким виглядом, наче я йому персонально заважаю! От, прийшла до нього додому і вже набридла.

Донька змінилася до невпізнання! Все навколо нього крутиться та на мене шикає!

– Мамо, можна тихіше, Микола дивиться телевізор!

– Мамо, можеш піти з кухні, бо Микола їсти хоче.

– Мамо, звари голубців, бо Микола їх собі сподобав.

Ну, чисто тобі сеньйора, яка мені вказує і не платить. Онучку мою теж якось посунула, бо я не бачила аби дитина скакала по дивані чи бігала, чи іграшками бавилася – голова в тому телефоні і все, дитини ні чутно, ні видно.

Знову я поїхала геть, вже з думкою, що ще трохи і буде квартира, а там і ремонт. І ще мені розуму вистачило аби я нічого доньці не сказала за квартиру власну. Бо далі от що було.

Микола наче мою Лесю любив, наче все добре, але от дитина йому дуже вже заважала. Розумієте, її не видно і не чути, але от для дорослого чоловіка. то була просто непереборна перешкода аби запропонувати Лесі руку і серце.

І от телефонує до мене донька та каже, що в Миколи в селі є хата, то як я вернуся з заробіток, то хай їду в ту хату і онучку з собою беру.

Я втратила дар мови! Оце зять у мене, турботливий.

– А тепер мене уважно, Лесю, слухай. Я приїду через пів року і онучку залишу у себе, а тебе і твого аби я більше не бачила у своїй квартирі. Раз ти від дитини готова отак відмовитися, то й я тебе знати не хочу. Я все сказала.

Правда, я приїхала, то вони речі забрали були вже, тільки Анині залишили. Донька досі зі мною не говорить, але я рада, що у мене є онучка і ми якось разом те все перебудемо.

Квартиру я таки купила і роблю в ній ремонт, але доньці про це ні слова. Бо не знати, як там доля поверне і чи не піде Аня шляхом матері та буде чоловікові в рота заглядати. Я чогось відчуваю, що Леся скоро вернеться до нас жити, але от не знаю чи її впускати… А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота