Я не тішуся, але як пригадаю скільки разів вони зводили мене з відверто не тими чоловіками, з якими взагалі не хочеться і слово мовити, то тепер я кажу їм, мило усміхаючись:

– А ви номер того, що мене з ним знайомили, не викинули? Ну тепер самі телефонуйте.

Життя нас зрівняло, зрівняло і шанси, і можливості, хоч за плечима у нас різний досвід.

Я чомусь завжди ставилася до чоловіків насторожено… Думаю, що через те, що в дитинстві мій тато нас з мамою покинув і більше не давався чути.

Знаєте, коли доросла жінка шукає підтримки в п’ятирічної дитини, то це точно не додає останній певності в тому, що чоловіки таке вже й благо і гарна ідея.

Я мала кавалерів, але виключно для галочки, щоб ніхто не казав, що я біла ворона.

Але нікого я не впускала в своє життя.

Знаєте, це як з взуттям – ти не маєш переходити лінію, де вже не можна в ньому топтатися по ворсистій доріжці. Так само і в мене з чоловіками – ось тут заходити не треба.

Звичайно, бувала слабина і я пускала чоловіка в квартиру, але потім ну просто неймовірно дорого за це платила своїм часом, самопочуттям чи грошима.

От уявіть, що весь такий галантний кавалер кидає плавним рухом свій шарф і той зачіпає ще бабусину статуетку… та падає, рука відвалюється і я вже не бачу ніякого романтичного продовження вечора… Йду випитувати, де можна це все склеїти, бо це не просто пам’ять, а сімейна реліквія.

Або приходить чоловік, який мило залицявся в парку, ми сиділи на лавочці і йому було байдуже на що він сідає. А в парку це практично фатальна помилка.

Далі він заходить в квартиру і сідає на ліжко тими ж штанями, що сідав на лавицю в парку! Та я того просто винести не можу, тому закриваю за ним двері, знімаю постільну білизну, перу, сушу… Витрачаю на це час, який могла б витратити на щось інше і більш приємне!

Або береться якийсь хлопчик-помагай повісити картину. Вихваляється, що він з цим впорається за п’ять хвилин, а весь інший час ми проведемо в милій бесіді.

В результаті порох розлітається по хаті, падає на диван, на покривало, на підлогу. І весь вечір я роблю генеральне прибирання в кімнаті, замість того, щоб дивитися кіно чи їсти морозиво. Тому так, мені дуже важко вгодити з чоловіком. І мене обурює, що це я маю прикрий характер. Ні, це не так.

Просто я ціную своє життя, а воно не те що коротке, а воно просто несправедливо розподілене. Адже купу часу займає сон, їжа і робота. А на справді цінні і приємні моменти залишається дуже мало.

І цінні моменти часто мають форму якоїсь речі. Наприклад, взяти ту ж бабусину статуетку. Я витратила на її ремонт гроші, які я заробляла кілька днів. Тобто, я стерла зі свого життя кілька днів, щоб полагодити те, що не мало взагалі ламатися. І справа не в тому, що я люблю речі більше, ніж людей. Ні.

Просто речі, це частина мого короткого життя, його часточка. Я сама стараюся цінувати людей і шанувати їхні речі, тому справедливо, що й моє теж має цінуватися.

Я готова вислухати аргументи, якщо хтось зі мною схоче посперечатися. Розумієте, я не вибираю людину або річ, я хочу обрати людину, яка мої речі, мою працю буде цінувати. Я не можу собі уявити, що хтось розбиває мою улюблену чашку для кави, хихоче і каже:

– То на щастя…

І, коли я таку людину не пускаю в своє життя, то це не тому, що чашка цінніша за неї, просто відношення до мого не бає бути таким зверхнім і байдужим.

Що ви на це скажете?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота.