До того, як я стала заробітчанкою, я мала гарну роботу, працювала в місцевій поліклініці лікаркою. З чоловіком і двома синами ми жили в невеликій двокімнатній квартирі, яку колись подарували нам батьки чоловіка.

Самі свекри були людьми не бідними, мали невеличкий власний бізнес і жили в гарному заміському будинку.

Я була їм вдячна за квартиру, але у нас росли діти, і рано чи пізно нам би все одно довелося думати про житло. І я про це не раз говорила чоловікові, пропонувала йому їхати на заробітки, але він відмовлявся, бо був переконаний, що будинок його батьків рано чи пізно їм дістанеться.

Мого Івана все влаштовувало, але мені такий стан речей зовсім не подобався, адже сини підросли, школу закінчують, треба подумати про те, як дітям дати освіту і хоч якийсь куток, поки вони самі не стануть на ноги.

Але у мого чоловіка була і на це своя думка – сини виростуть, і самі стануть заробляти на себе. Мій чоловік працював на СТО, як він сам любив казати, «на себе» – коли хотів, виходив на роботу, а коли не мав настрою – сидів удома.

Грошима своїми він теж сам розпоряджався. Бюджет у нас завжди був роздільний. Моя зарплата йшла на оплату комунальних послуг і на харчування. А Іван лише зрідка підкидав грошенят у спільний котел, бо вважав, що його гроші – це лише його гроші і щоб ми на них не сильно розраховували.

Не знаю як інші жінки до такого б поставилися, а мені було образливо, бо я вважаю, що в сім’ї гроші мають бути спільними.

Одного разу я так образилася на свого чоловіка, що вирішила поїхати на заробітки. Моя старша сестра ще 15 років тому поїхала в Італію. В Україні у неї життя не склалося, з чоловіком вона розлучилася, дітей не було, то ж вона одна з перших подалася на чужині шукати щастя. Можна сказати, що їй пощастило. Вона знайшла не лише роботу, але і чоловіка. Італієць, правда, був старшим за неї на 20 років, але сестра моя жодного дня не пошкодувала, що погодилася стати дружиною Роберто.

Останньою краплею в моєму терпінні стало те, що я дізналася, що у мого чоловіка є інша жінка. Більше того, у них навіть є спільна дитина.

Я про все розповіла сестрі, а вона скомандувала негайно їхати до неї:

– Дивись, сестричко, – сказала вона. – Ти живеш практично в чужій квартирі, з якої твій чоловік тебе може вигнати в будь-який момент. Твоєї зарплати тобі навряд чи вистачить навіть на знімання, не те, що б думати про покупку власного житла. Так що не думай – кидай все і їдь до мене, а ми з Роберто тут щось придумаємо. Тобі ж лише 42 роки – найкращий час, щоб почати жити для себе.

Я і сама розуміла, що їхати треба, бо Іван вже почав прямо говорити, що хоче привести в свою квартиру свою нову жінку і їхню спільну дитину.

В Італії спочатку мені було дуже важко. В пошуку роботи допомогли навики лікаря. Я стала доглядати літнього італійця, в якого були серйозні проблеми із здоров’ям, то ж моя медична освіта дуже пригодилася.

За 10 років заробітків я купила обом синам по квартирі. З чоловіком розлучилася, він вдруге одружився і живе з тією жінкою.

Роберто допоміг мені влаштуватися на роботу в лікарню, але медичною сестрою, бо диплом лікаря треба довго підтверджувати в іншій країні. Життя помаленьку почало налагоджуватися, я нарешті стала почуватися щасливою.

Але якось мені зателефонували сини, сказали, що мій колишній чоловік серйозно захворів, його нова дружина зібрала речі і пішла від нього, а йому потрібний цілодобовий догляд. Самі хлопці працюють і живуть в іншому місті, тому постійно сидіти біля батька вони не можуть. Просили мене повернутися додому.

Я ще думала, що робити, але моя сестра категорично заборонила мені навіть думати про це. Зрештою, у Івана ще є батьки, нехай вони і літні люди.

Коли їхній син пішов від мене, вони не втрутилися, то ж чому тепер я маю бути їм чимось зобов’язана?

Та я так не змогла, не могла вона вчинити так, як мій чоловік, то тоді ж чим я буду відрізнятися від нього? Чоловік потрапив в біду, і я вважала своїм обов’язком йому допомогти. Тому попросила синів, щоб найняли для батька доглядальницю, а я все оплачу… Думаю, це буде найкращий варіант.

Фото ілюстративне.