Аби жити в селі, треба бути людиною міцною, дужою. Бо ж як інакше? За коровою прибирати та курей по двору ловити – не проста справа, там і здоров’я, і сили чимало в пригоді стане.

Я так жити звикла, дітей своїх до такого життя привчила і внуків думала так само ростити. Бо то ж планувалось, що Андрій, син мій єдиний, роботящу жінку в хату приведе. У нас на кутку чимало добрих хазяйок, на яких я вже око поклала.

Але почали мої плани по швах тріщати, коли Андрій привіз Вероніку до нас. Сказав, що то вже наречена.

Господи, ото ж уже послав Бог невісточку! Усе їй в селі смердить, усе не подобається. То комарів багато, то від свиней їй смердить, то молоко з-під корови занадто тепле.

– Еге, сину. Не буде діла. Забирай свою міську пані з моїх очей та шукай собі нормальну дівчину. Як на той світ збиратись доведеться, на кого я свої пожитки лишу? Вона ж навіть яйця в курей зібрати не тямить!

– Ви, мамо, не спішіть її з хати виживати, – сказав мені натомість Андрій. – Ми ж так усе життя живемо, а для неї тут усе нове. Нехай звикне поки, а там видно буде.

Не хотіла я сина слухати, але так собі подумала: як доведу йому, що Вероніка ця нам не підходить – сама дівчину хорошу в нашу сім’ю виберу.Ох і влаштувала я своїй невістці життя! Наче в армії. Ганяла її то на город, то до худоби, то столи просила накривати… Думала, втомиться, злякається та втече! Та ж ні: взяла вона себе в руки та й робила все, що їй казали. Мабуть, любила таки мого Андрійка.

Уже всяку надію я втратила невістки здихатись, як раптом сталось страшне горе…

Чоловік зранку на базар поїхав, син – за сіно домовлятись. Лишились ми самі з невісткою на хазяйстві. Поки вона спала, я пішла у свиней повичищати. І завжди оминала я ту трухляву дошку під загорожею, а того дня забула про неї! Як стала ногою, як упала! Друга дошка ногу придавила, рухатись ніяк – хоч бери та й помирай.

– Людоньки, рятуйте! Хто-небудь! Помираю! – кричала я на все горло. Але хто ж тобі в селі на поміч прийде в неділю зранку?

Уже в очах почало темніти, аж тут – біжить Вероніка! Розхристана, захекана… Побачила, що в мене сталось, та й помчала по сусідах когось шукати, аби мене витягли.

Лікар сказав, що якби годину ото так пролежала – прощалася б з ногою. Виписали мені постільний режим…

Думалось, що все хазяйство без мене стане, та де там! Вероніка так вправно з усім справлялась, що й Андрій дивувався! А як я казала, що і сама можу пил протерти – забирала ганчірку і відправляла мене лежати, що нога загоїлась швидше.

Зараз я до неї ставлюсь, як до рідної дитини. І так мені соромно стає, що колись я цій дитині життя псувала.

До чого я веду… Шановні свекрухи, цінуйте своїх невісток! Бо ніколи не знаєш, хто на поміч прибіжить…