Я тричі перераховувала гроші, і таки переконувалася, що сума не сходиться на тисячу євро. В голові у мене крутилося багато думок, але куди поділися ці гроші, я не могла навіть припустити.

Вибір був невеликий: син, донька, подруга Галина, або я сама десь їх загубила.

Два дні тому лише як я повернулася з Італії. На заробітках я вже довгих 18 років, за цей час і сину, і доньці я квартиру купила.

Не можу сказати, як інші заробітчанки, що я поїхала на заробітки лише заради дітей, але я собі так подумала – що якщо є можливість, то чому б і не допомогти?

Рано чи пізно, все одно, постане питання де кому жити, адже я одна виховувала двох дітей, і жили ми в старій двокімнатній квартирі, яку я ще колись від заводу отримала.

Тож я вирішила, поки маю таку можливість, куплю дітям по квартирі, і до побачення – а далі нехай собі живуть як знають.

Купила я дві однокімнатні квартири в новобудові, відразу оформила одну на сина, іншу на доньку, і попередила, що на цьому моя допомога їм завершилася, нехай і не сподіваються на більше.

Я така людина, що вмію гроші збирати, я не відправляла ніколи по тисячі додому, завжди складала кілька років гроші, і потім з великою сумою приїжджала, бо інакше квартири я би не змогла купити.

І цього разу я теж додому не приїжджала два роки, бо мала добру роботу і не хотіла навіть у відпустку йти. Я знала, що діти мене не дуже вдома потребують. А навіть якщо б я приїхала на місяць, посиділа б сама в своїй хаті, що б це мені дало?

А в Італії щоліта діти синьйора, якого я доглядала, забирали його на Сицилію, де у них була вілла біля моря. Мене з собою теж завжди брали. Я ні за що не платила, а мала відпочинок такий, як справжні мільйонери. Ще й зарплату за це отримувала.

Так що мені на життя гріх скаржитися було. Але нещодавно синьйора Федеріко не стало, Царство йому Небесне, бо така вже добра людина була, що я таких мало зустрічала.

І я вирішила поїхати додому, поки нову роботу не знайду. У мене була сума – 20 тисяч євро. Я знала, що через кордон можна перевозити лише 10.

А тут моя подружка, Галина, каже, що теж буде їхати додому тим же автобусом, що і я.

Я її запитала, чи буде вона везти з собою якісь гроші.

– Які гроші? Ти про що? Звідки? Мої діти все в мене виклянчують ще до того, як я зароблю, – стала скаржитись Галина.

Я навіть зраділа, і запитала, чи не проти вона буде, якщо я їй ближче до кордону дам своїх 10 тисяч євро, щоб ми могли спокійно кордон перетнути. Пообіцяла, що з мене кава.

Галина погодилася. Ми зробили все, як я задумала. Я дала їй пакет з грошима, точно знаю, що там було саме 10 тисяч. Вона повернула мені його відразу, як ми перетнули вже другий, наш кордон, і я задоволена приїхала додому.

В той же день до мене почали сходитися діти з внуками, розбирали те, що я привезла, макаронами не могли поділитися. Але я не втручалася. Кажу – беріть, що хочете, лише мене не чіпайте. Як поділитеся самі, так і буде!

Поки в хаті був шум-гам, мені було не до перераховування грошей. А на наступний ранок я сіла все рахувати, і не можу дорахуватися – не вистачає тисячі євро.

Я не хочу ні на кого з людей погано думати, але хтось же ці гроші взяв. Залишається лише питання: хто?

Фото ілюстративне.