Свого часу батьки мені не дали ні даху над головою, ні грошей. Та і в них не було такої можливості, аби купити мені окрему квартиру чи побудувати нову хату.

Тому я сама підіймала на ноги двох синів, Павла та Миколу. Колишній чоловік проміняв нашу родину на горілку. І, якщо чесно, я була рада, коли Степан пішов від нас геть. Якось навіть дихати легше стало.

Моя колишня однокласниця часто їздила на заробітки. То була в Німеччині, Чехії, Італії. Я бачила, як вона допомогла розбудувати батьківську хату, купила додому гарну іномарку. Тому вирішила запитатися, чи для мене десь роботи нема.

– Людко, ти що, там такий у Європі попит на наших українок, що словами не передати. Поїдемо зі мною, заробиш гроші на родину.

І через тиждень після того я вже була в Португалії, працювала покоївкою у хостелі. Всі гроші совісно пересилала мамі, за можливості двічі на місяць пакувала сумку з продуктами та одягом.

Спершу ми привели до ладу батьківську хату. Зробили ремонт, купили нові меблі, на подвір’ї все полагодили. Далі вже відкладали синам на освіту та майбутнє.

І так я “гастролювала” Європою довгих 18 років. Варшава, Краків, Берлін, Рим, Лісабон. То все тільки так гарно звучить, адже рахуйте, що я пів світу об’їздила. Але насправді я навіть не мала часу, аби на екскурсії якісь ходити. Жила у маленьких кімнатках в гуртожитку, милася в старому душі з пліснявою. Бували місяці, коли я працювала 7 днів на тиждень без вихідних.

У 30 років вже почалися перші проблеми зі спиною. Однак, я на то уваги не звертала. Ну поболить і перестане. Гроші були важливіші за здоров’я. От, певно, через таке зневажливе ставлення до себе дуже поплатилася потім.

Отож, свою мету, як хорошої мами я виконала. Павло та Микола вивчилися в університетах, мають гарні квартири та машини. Дала старшому синові гроші на розвиток бізнесу, молодшому допомогла оплатити весілля.

Правда, 3 місяці я вже не висилала їм кошти. Ну а нащо? Собі ті гроші збирала на чорний день.

І як тільки я приїхала до України – то одразу потрапила до лікарні. Лікарі оглянули та сказали, що через таку важку роботу у мене відбулося зміщення в хребті і потрібна серйозна операція, поки ще ситуацію можна врятувати. Бо почали залякувати, мовляв, я у візку опинюся скоро.

На щастя, ті єврики мене врятували. Я відклала половину на операцію, аби ще мати про запас.

Однак, згодом до мене зателефонували діти. І не для того, аби підтримати чи допомогти:

– Мамо, а ти чому від нас гроші заховала?

– Які гроші, синку?

– Ну з заробітків. Ти 3 місяці нічого не давала. І я тобі так нагадаю, що у нас з Катею свого другий малюк народиться.

Мені стало так ніяково перед сином, тому відправила йому 500 євро. А наступного дня вже й молодший Коля про себе нагадав – треба гроші на ремонт машини.

Мені ледь-ледь вистачило на операцію та ліки. Але за тиждень, поки лежала у лікарні, ні Коля, ні Павло не приїхали мене провідати. Навіть невістки не дзвонили.

Тепер взагалі постає питання, чи я можу повернутися на заробітки. Адже спина хвора, не можу більше гарувати, як коняка.

Але бачу, що на дітей не можу покладатися більше. Бо їм від мене треба тільки одного – грошей, і побільше. Зараз їм не потрібна така немічна мама, як я.

От пишу це і не можу стримати сліз. Хіба я заслужила на таку гірку долю? Хіба от стільки років працювала, себе не жаліла, аби діти зараз відвернулися геть?

Напишіть нам в коментарях