Голос у слухавці дзвенів від ледь стримуваного гніву — такий різкий і розлючений, що навіть заглушував рівномірний фоновий гул офісу. Максим машинально притис телефон до вуха і відвернувся від колеги, який кинув на нього зацікавлений погляд. На екрані завис річний звіт — таблиці та графіки раптом перетворилися на набір безглуздих цифр і ліній. Уся реальність зосередилася в телефоні — гарячій, густій, насиченій агресією. — Мамо, що сталося? — запитав він стомлено і тихо. — До мене прийшли подруги! Лідія Марківна, Вірочка! Поважні жінки, не абихто! Я накриваю на стіл, ріжу салати, гаряче в духовці. Подзвонила Юлі, попросила по-людськи: «Приїдь на пів годинки, допоможи, я сама не встигаю». А вона?! Тамара Павлівна зробила паузу — театральну, повну драми. Максим подумки уявив її на кухні в улюбленому святковому фартусі, з телефоном у одній руці і ножем у другій. А в залі — її давні подруги, мов глядачі, мов судді цієї родинної сцени. — Вона заявила, що зайнята! — випалила мати. — Сказала, що я мала б попередити завчасно! Це що взагалі таке? Який тон? Ти уявляєш? Вона мене, твою матір, повчає, мов дитину, просто перед моїми гістьми! Вони сидять і слухають, а вона читає мені нотацію про планування! Максим потер перенісся. Він уже знав цю історію напам’ять. Для матері будь-яке відхилення від її плану — трагедія, а винний завжди хтось інший. Він був упевнений: Юля справді була зайнята. Її робота з дому часто вимагала більше зусиль, ніж його офісна рутина. Але для мами існував лише один графік — її власний. — Мамо, розкажи по порядку. Що саме вона сказала? — По порядку? — в її голосі з’явились металеві нотки образи. — Вона сказала: «Тамаро Павлівно, я зараз не можу, у мене онлайн-конференція. Як закінчу, через три години, одразу приїду». Ось так! Вона ставить свою роботу вище за моє прохання! Я тут бігаю, стараюсь, а вона за комп’ютером сидить! Ти маєш негайно її привезти. Щоб вибачилась. Перед усіма. Це прозвучало як вирок. Не прохання, а наказ. Максим уявив, як кидає все, мчить додому, тягне дружину до матері, де та має вибачатися перед Вірочкою та Лідією Марківною. Думка була настільки абсурдною, що він ледве стримав усмішку. — Я на роботі, мамо. Не можу нікуди їхати. Поговоримо ввечері. — Ввечері?!…

Голос у слухавці дзвенів від ледь стримуваного гніву — такий різкий і розлючений, що навіть заглушував рівномірний фоновий гул офісу. Максим машинально притис телефон до вуха і відвернувся від колеги, […]

admin Різне

— Серветки. Переклади. Голос свекрухи, Тамари Ігорівни, пройняв нерви, наче тупий ніж по склу. Я завмерла, дивлячись на ідеально рівну стопку лляних серветок. — Що з ними не так? — мій голос прозвучав надто тихо, майже нечутно. — Кут. Він задертий на міліметр. Гості подумають, що в нас у домі бардак. Я повільно видихнула, намагаючись приборкати тремтіння в пальцях, і виправила нещасний кутик. Увесь дім гудів від напруги в очікуванні цього вечора. Мій чоловік, Кирило, вже пів години ходив із кутка в куток у кабінеті, репетируючи свою промову. Для його проєкту цей вечір був вирішальним. Тамара Ігорівна підійшла ближче, її пронизливий погляд просканував мою просту темну блузку та спідницю.— Ти ж не збираєшся сидіти за столом у цьому? — Я думала, що… — Думати тут буду я, — відрізала вона. — Одягнеш сукню, яку я залишила на ліжку. І поводься пристойно. Віктор Петрович — людина старої школи. Він цінує скромність і гарне виховання. Я кивнула, не підіймаючи очей. Сукню я бачила. Бежевий безформний мішок, який мав перетворити мене на бліду тінь. Кирило вийшов з кабінету, поправляючи краватку. Він кинув на мене швидкий, винуватий погляд і одразу ж відвів очі. Він завжди так робив, коли мати починала свої атаки. Наче його мовчазне вибачення могло щось змінити. — Мамо, може, не варто? Аліна чудово виглядає. — Чудово для чого? Для походу в магазин? — фиркнула Тамара. — Кириле, на кону твоя кар’єра. Кожна дрібниця має значення. Твоя дружина — це твоє обличчя. І сьогодні воно повинне бути бездоганним. Вона повернулась до мене, і її очі стали двома крижаними крапками. Вона схопила мене за лікоть, її пальці впилися в шкіру.— Запам’ятай, — прошипіла вона так, щоб Кирило не почув. — Увесь вечір ти сидиш і мило посміхаєшся. Ніяких думок, ніяких розповідей про свою роботу в тій вашій бібліотеці. Якщо спитають — відповідаєш коротко. Ти повинна мовчати, жебрачка. Твоє завдання — не зіпсувати синові життя. Зрозуміла? Я смикнула руку, на шкірі лишились червоні плями. Всередині все стиснулося в тугий, розпечений клубок. У цей момент пролунав дзвінок у двері. Обличчя Тамари Ігорівни миттєво змінилося. Воно розцвіло привітною, гостинною усмішкою. Вона поправила піджак і стрімголов кинулася до передпокою. — Йду, йду! Вікторе Петровичу, як ми вам раді! Я залишилася у вітальні, почуваючись порожнім місцем….

— Серветки. Переклади. Голос свекрухи, Тамари Ігорівни, пройняв нерви, наче тупий ніж по склу. Я завмерла, дивлячись на ідеально рівну стопку лляних серветок. — Що з ними не так? — […]

admin Різне

7 побутових звичок, які одразу видають недалеку жінку

Інтелект і виховання людини проявляються не лише в її словах, освіті чи кар’єрі, а й у повсякденних побутових звичках. Недбалість у дрібницях може зіпсувати враження навіть про найкрасивішу й найуспішнішу […]

admin Блоги

Переїхала до чоловіка у 54 роки, щоб не заважати доньці. Чому це стало моєю головною помилкою

Знаєте, що найстрашніше? Не те, що ти опинилася в стосунках, у яких не була щасливою. А те, що протягом довгого часу навіть не усвідомлювала цього. Просто жила, терпіла, шукала виправдання. […]

admin Блоги

Діти просили грошей на іпотеку, а я купила собі шубу: чому мені не соромно бути «поганою матір’ю» у 52 роки

Ця історія потрапила до мене зовсім випадково — мов перелітний птах, що зазирнув у відчинене вікно. Я почула її в черзі до стоматолога, поки ми всі нервово чекали свого прийому. […]

admin Блоги

Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять п’ять років шлюбу вмістилися в одну-єдину фразу. І в одну мою відповідь. Можливо, і вам тут буде над чим замислитись — аби не наступати на чужі граблі. Срібний вечір із присмаком надіїОтже. Уявіть собі: двадцять п’ята річниця весілля. Срібне! Для мене це, скажу чесно, не просто дата. Це як орден за вислугу років у коханні, терпінні та турботі. Увесь тиждень я не ходила — літала по хаті, як дівчисько. Надраїла до блиску той самий кришталь, який дістаємо тільки на великі свята. Спекла його улюблений «Наполеон», на який іде пів дня і кілограм вершкового масла. Чесно кажучи, берусь за нього не частіше ніж раз на рік — але ж тут такий привід! І ще, дівчата, я купила собі нову сукню. Проста, але така гарна, кольору весняного неба. Покрутилася перед дзеркалом і сама собі усміхнулась — та ще нічого! Хотілося, щоб цей день був особливим — тільки для нас двох. Щоб посиділи, згадали, як усе починалося, помріяли про онуків. Ну ви ж мене розумієте. Я накрила стіл у вітальні. Дві тарілки, свічки в старовинних підсвічниках, пляшечка доброго вина. Чекаю свого Ігоря з роботи. А в душі — чесне слово…

Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять […]

admin Різне

У глибині тихого, засніженого села, де взимку вітер блукає між старими хатами, немов шепоче таємниці минулого, народилася дівчинка на ім’я Роза — тендітна, але напрочуд яскрава істота, мов втілення весни у світі, зануреному в довічну зиму. Її дитинство почалося під тінню страшної трагедії: коли Розі було лише трохи більше двох років, її батьки загинули в жахливій автокатастрофі, яка розірвала їхнє життя, як блискавка небо. Смерть прийшла раптово, залишивши по собі лише порожнечу та маленьку дівчинку, яка не розуміла, чому мама більше не приходить на світанку, щоб поцілувати її в лоб. Відтоді Розу взяли під своє крило дідусь і бабуся — літні, але сповнені доброти та мудрості люди. Вони любили онуку всім серцем, виховували її в суворості, але з великою ніжністю. Щоразу, коли Роза питала: «Де моя мама і тато?», вони з сумом в очах відповідали: «Вони тепер живуть на небі, сяють, як зірки, і стежать за тобою». Ці слова, хоч і були розрадою, залишали в душі дівчинки тиху тугу, як відлуння, що лунає в порожній хаті. Та Роза зростала не просто сильною — вона зростала яскравою. Розумна, начитана, з живим розумом і тонкою душею, вона завжди вирізнялася серед однолітків. Учителі захоплювалися її старанністю, а однокласники — її спокійною красою та внутрішнім світлом. Її очі, мов два лісові озера, відображали і смуток, і надію. Її усмішка — як перші промені сонця після затяжної бурі. Коли настав час обирати шлях, Роза зрозуміла: село не дасть їй майбутнього. Роботи — жодної, перспектив — ніяких. А серед місцевих хлопців, більшість яких проводили вечори з пляшкою дешевого пива, не було жодного, хто бачив би в ній не просто гарну дівчину, а особистість. Один фермер, який давно був у неї закоханий, обіцяв «золоті гори», але ці слова звучали порожньо, як відлуння в бочці. Він говорив те саме й іншим, і Роза це знала. Тоді вона ухвалила рішення — їхати до міста. Міста, де, як їй…

У глибині тихого, засніженого села, де взимку вітер блукає між старими хатами, немов шепоче таємниці минулого, народилася дівчинка на ім’я Роза — тендітна, але напрочуд яскрава істота, мов втілення весни […]

admin Різне

9 тем, про які говорять недалекі люди та люди з низьким соціальним інтелектом

Іноді розмова починається легко, майже непомітно: хтось зауважує, що «сьогодні небо ніби видихнулося» або «вітер став злим». Такі фрази — мов м’яка прелюдія, вони неначе перевіряють, чи готова атмосфера до […]

admin Блоги