Рано-вранці на автобусі Дніпропетровськ — Чернівці сталась ситуація. Військовий, хлопчина років 25 на вигляд, не більше їхав додому до рідних у відпустку із Бахмута.

Очі дуже втомлені, намагався всім посміхатися, але було видно, як нелегко йому це дається.

Організм відчув безпеку і вперто засинав, воїн марно намагався з цим боротися. Через хвилин 20 втома взяла гору, він заснув. Увага всіх, хто сидів поруч, була прикута до сплячого.

Водій у дзеркало спостерігав за тим, що відбувається, скинув швидкість, щоб менше трясло, постійно повторюючи:

– Спи синок, спи рідний. Спасибі, тобі солдат за наш ранок, за те, що ми дихаємо, живемо…

І в автобусі запала тиша. А на очі накотились сльози… Скільки ж молодечих життів перекреслено цією війн0ю. Молимось Богу, аби їх було чим менше і усе це чимшвидше закінчилось. А наші хлопці могли спати спокійно вдома на своїх ліжках. А в очах їхніх сяяв вогник, а не втома і виснаження…