Ось живе собі людина, а потім так, бац і він стає дачником …

Події

[ad_1]

І це все. Початок кінця. 😀😀😀

Хоча людина, про це ще не знає, але він вже втрачений для суспільства.
Це раніше з людиною можна було водити хороводи та вживати спільних заходів, а тепер ні.

Куди там.
Спочатку людина щиро має намір садити лише квіти.
Він купує садові ножиці та лійку, розживається насінням настурції. Від думок про город він відмахується садовою лопаткою. Всім, хто намагається переконати його у протилежному, він пишномовно помічає, де він, а де город? І сплескує руками.

Він встромляє насіння настурцій, орудує грабельками і ще не розуміє, що сів у трамвай, рейки якого прокладені у вічність.
Як життя людини неминуче наводить його на старість, так і квіти неминуче ведуть до коренеплодів.
Простіше кажучи, не за горами — морква, редиска та селера.

А там рукою подати до капусти та картоплі, апофеозу дачної діяльності та символу перетворення звичайної особини на городню.
Все людство живе або за Григоріанським, або за Юліанським календарем. Ну гаразд, ще за календарем Китаю або племені Майя, на крайній край.

Але у дачника свій вимір часу.
У нього 1 Травня — не компанія, вихідний та природа, а час мульчувати та підгодовувати.
Шашлики – для слабаків, він у цей час із шкідниками бореться.
У нього липень — не середина літа, відпустка та День міста, а час дозрівання полуниці.
Вересень — не початок навчального року, а час копати картоплю.
Грудень — не Новий рік та веселощі, а «нудьга, смуток, та й на дачу не поїдеш».
Тому саме взимку зазвичай дачник вирішує будуватися.

Весною новонаверненого дачника не дозовешся. Кажеш: «Поїхали до ресторану, посидимо, побалакаємо».
Він у жодну. Рисить на дачу кущі обрізати.
Потім йому щось там прищипувати треба і черешкувати.

Пересаджувати. Він постійно зайнятий. У театр йому вже сходити ніколи, він грунт розпушує у вільний від роботи час.
Влітку його не витягнеш на море.
Йому, бачите, треба поливати. Навіть якщо й виманиш, лежить він у шезлонгу біля моря і страждає, зітхає та хмурить брови. Як там його огірки без нього поживають? Такі добрі огірки!
Шле їм телеграми, хвилюється, дзвонить.

Худне і блідне. Зеленіє.
Всі овочі на півдні йому не гарні, тому що не його, а ось його огірки.
Осінь — взагалі небезпечна пора року, триває жнива.
Дачник приходить на роботу із синіми колами під очима. Синіми, як синенькі, які вперше вродили на його грядці.

У цей час дачника краще не чіпати. Він перебуває у несамовито захопленому стані. Збирає урожай. Може й вкусити.
Дивно, як змінюють людину навіть найскромніші земельні наділи.
Це раніше він ганявся за модними туфлями та косухами, страждав, якщо хтось в офіс прийде в його прикиді, а тепер полює за цибулинними та коренеплодами, з істерикою в голосі розповідає, що Пупиркини, ліворуч, через паркан, уже всім розжилися.

Якось із заклопотаним обличчям він відпрошується раніше з роботи. Дуже важлива річ, чи бачите. Мусимо привезти машину лайна.
У вигляді кінського гною.
Ти трохи не розумієш, як людина, яка вчора гаряче цікавилася італійським кіно, сьогодні так само гаряче цікавиться кінським гноєм, але намагаєшся прийняти цю реальність, що змінилася.
Наступного дня він сам не свій. Обурюється, кип’ятиться та йде плямами.
Санта Марія!
Його надули.

Замість кінського йому привезли машину коров’ячого гною.
А кожен знає, що це не те саме. Це справжнісіньке лайно!
— Лайно, лайно. — погоджуєшся ти і капаєш йому в чашку валеріанку.
Дачник постійно заманює тебе до себе. У дачну секту. Каже завжди одне й те саме: «Приїжджай, відпочинеш, там таке повітря!» І рано чи пізно ти здаєшся. Купуєш гумові чоботи та їдеш.

Дачник щасливий.
Він водить тебе по ділянці, як екскурсовод Лувром.
Ось тут у нього чебрець, там м’ята, а ось абрикос, але він цього року не вродив. Ти починаєш перейматися цим і сам не помічаєш, як цокаєш язиком.
Так-так, ці заморозки справді.
За що така напасть?

Чай на дачі заварюють виключно з якихось гілок. Звичайні чаї там вважаються за западло. Фу, – каже дачник. – я зараз тобі такий чай заварю, захитаєшся. Біжить кудись у кущі.
Чути лише хрускіт гілок. За хвилину він повертається з пучком невідомих тобі трав. Весь цей гербарій він запіндюрує в чайник з ентузіазмом залежної людини і потирає досить руки.
– Ну як? — питає він сяючи, коли ти робиш перший ковток.
І, бачачи його щасливе обличчя, ти розумієш, що нізащо на світі не зможеш йому сказати, що ця гримуча суміш нагадує тобі настойку від кашлю, якою тебе випоювали в дитинстві після грипу, посміхаєшся і кажеш:
– Мда!

Дачник переймається довірою і наступні дві години, поклавши тобі голову на плече, викладає, як психотерапевту, всю правду.

Здавалося б, учора ти бачив його на роботі цілком щасливим, а сьогодні дізнаєшся про всю страшну таємничу, усе, що він місяцями носив у душі, переживаючи поодинці.
Жахів, які йому довелося пережити, вистачило б на кілька трилерів.
Ти дізнаєшся, як попелиця пожерла все листя, як замерз узимку персик, як жуки пожерли всю картоплю (що, у нього, що, є вже й картопля?!).
Розлучаєтеся ви за північ, коли на гілці починає співати соловей. Прощаєтеся, будучи вже майже рідною.

Тобі, незважаючи на всі відмовки та аргументи з розряду, що «не довезу я стюдень», вручають пучок млявого кропу та кульок кривобоких, червивих яблук, і ти приймаєш їх із вдячністю, вони для тебе тепер не вітаміни, а символ заповіту та таємного братства .

Потім ти йдеш по дорозі, серед цвірінь цвіркунів і польових трав, під покривом зоряного неба, до зупинки, помахуєш кульком з жухлими яблучками, вдихаєш пряне повітря і думаєш: «А що, не так вже й погано мати куточок природи в кам’яних джунглях. Можна там хоч би квіточки посадити…»

Дар’я Ісаченко

https://www.youtube.com/watch?v=hX7E2D2db74

[ad_2]