Прекрасна казка на ніч із несподіваним фіналом

Події

[ad_1]

– Де дівчинка? – накинулася на кота Баба-яга. — Що тут була, куди поділася?
— Удрррала, — промуркотів кіт, облизуючи лапку.
– Як – втекла? — здивувалася Баба-яга. – Не могла вона втекти! Ти тут навіщо сидиш? Мусив же накинутися на неї і подряпати!
— Розумієш, яка річ, господиня… — кіт задумливо дивився на свої кігтики, — вона мені сметани дала.
– Тобі?
– Мені.
– Сметани?
– Мені.
— Та хіба так можна? І ти з’їв?
– А що такого? — кіт потягся і широко позіхнув. — Я тобі вже служу майже сто років, а ти мені навіть кислого молока не наливала. А тут – сметана!
– Я ж тобі забороняла!
— Я тебе, господине, дуже поважаю, — смикнув кіт вухами, — але сметану я поважаю теж.
— І це замість подяки! — докірливо похитала головою Яга. — Ні щоб сказати спасибі старенькій за сто років, які ти прожив. Ще й кисляка дорікає! Ти взагалі знаєш, скільки котів у середньому живуть?
— Та ну, дурниця, господиня. Не переживай. Нічого мені не буде від однієї миски сметани.
— Від цілої миски? — Баба-яга заплющила очі.
— Одним життям більше, одним менше, — знизав плечима кіт. — У мене їх вісім залишиться.

Баба-яга насупилась і задумливо подивилася у віконце.
— Та-ак… А собаки її чомусь пропустили? Гей, ви там! Шавки! Ану йдіть сюди!
— Та не кричи ти, — позіхнув кіт. – Не прийдуть вони. Сплять.
– Як сплять?
– Так. Наїлися та переварюють.
— Що… перетравлюють?
– Ковбасу. — Кіт примружився і ледве помітно зітхнув. — Ковбаса це добре. Хоча… гаразд, сметана теж непогано.
– Іроди! — Баба-яга сіла на перевернуту ступу і схлипнула. — Я вас навіщо годую-пою строго по дієті? Щоб ви мені відразу перепочили від гастриту?
— Бррос, хазяйко, — примирливо муркнув кіт, — собакам теж треба розвіятися. Сто років у роті черствої кірки не було, страшно сказати!
— А страшно так і мовчи! — гукнула стара.

Кіт поступово замовк, повернувся на бочок і почав ловити свій хвіст, тихо бурчачи.
— Наздогнати її, чи що? — задумливо простягла стара через деякий час.
— На чому, на мелі? – пирхнув кіт.
— До речі, — недобро примружилася Баба-яга, — у Європі, як я чула, відьми літають верхи на чорних котах.
— Я необ’їздний, — усміхнувся кіт, — і норовистий.
Баба-яга відвернулася і замовкла.
— Хазяйко, а господиня?
– Чого?
— А що б ти з нею зробила, якби наздогнала? Засмажила та з’їла?
— Та що я, звір який? – Образилася стара. — Як я можу її з’їсти? Триста років живу, і все мені: Баба-яга, кістяна нога … А вона – бабусею назвала!

Стара схлипнула і витерла очі куточком хустки.
— Я ось тут їй яблучків на доріжку зібрала… І пиріжків, з повидлом… — зізналася вона і зніяковіло посміхнулася до приголомшеного кота.

Автор: Петро Бормор

[ad_2]