Мені не дуже пощастило в житті, адже я виросла в не дуже хорошій сім’ї, на жаль. На той момент мені було десь всього 14 років. Моїм мамі й татові доводилося важко працювати, що б утримувати мене і мою молодшу сестру.

Але навіть при таких злиднях вони досить таки частенько збиралися з не дуже хорошими друзями, які часто залишалися в нас, постійно сиділи з батьками на кухні. Вдома у нас були часті суперечки. Моя сестра не розуміла, що відбувається, адже ще мала була, а ось я тоді вже все добре розуміла.

Я дуже багато думала, ну чому саме я. Чому саме в мене такі батьки? Чим я завинила? І це питання ніколи мене не залишало, коли я дивилася на інші щасливі і хороші сім’ї, турботливих та добрих батьків.

Мені зовсім не хотілося в майбутньому жити, як мої мама та батько, я мріяла про свою щасливу сім’ю, де діти почуватимуть себе щасливими, відчуватимуть на собі батьківське тепло та їх турботу. Це була найбільша мрія моя. Кращим рішенням було влаштуватися на роботу, так я і зробила.

Після закінчення дев’ятого класу я влаштувалась працювати, а по вечорах відвідувала вечірню школу. У свої ще зовсім малі, як на мене, роки я працювала, як доросла людина, але це принесло свої плоди.

На той час, я досить не погано почала заробляти, але відкласти якісь гроші у мене не дуже виходило, так як допомагала своїй маленькій сестричці. І одяг купувала і щось смачненьке для неї завжди, чого від мами й тата ми ніколи не отримували. Адже вони були зайняті своїм життям, зварили супу, купили шматок хліба, на тому й все.

Минали роки, моя сестричка Іринка закінчила школу і теж пішла працювати. На той момент я почала розвивати свою власну справу. Як тільки мала змогу, вступила на заочне відділення до хорошого університету. Потихеньку справи почали рухатись краще, було важко, але перешкод я вже не боялась, мене моє минуле добре загартувало.

З часом мій бізнес почав приносити вже хороші прибутки і я вже була досить забезпеченою людиною. Це був чудовий період мого життя, адже я зрозуміла, що маю можливість його змінити на краще.

На сьогоднішній день мені 34 роки, в мене дуже хороший чоловік і троє прекрасних дітей, хлопчик і дівчатка-близнючки. Вони ще маленькі, але я ні на хвилину не забуваю про свою мрію, як ми жили з нею, що бачили, та що їли.

Наше дитинство щасливим зовсім не назвеш. Ми з моїм чоловіком, намагаємося віддати дітям всю нашу любов і турботу, я хочу щоб вони були по справжньому щасливими, якою я, на жаль, не була.

Свою сестричку я взяла на роботу до себе, у неї теж зараз добре життя, скоро збирається заміж виходити. Ми усі чекаємо цього дня. Я з чоловіком в усьому допомагаємо Ірині.

Батьки давно забули за нас, жили своїм життям, були щасливі, що ми пішли у самостійне життя і більше їх не турбуємо і гроші вони не витрачають на нас. Тато де подівся я не знаю, давно ніхто не бачив його і я про нього не чула. Знаю, що мама лише одна останнім часом в своїй квартирі двокімнатній жила.

А тиждень тому вона, вперше за останні роки, з’явилася в мене на порозі. Стала плакати, скаржилася, що грошей немає на хліб, що великі борги за комунальні. Мама казала, що без робот залишилася давно, а зараз ще й занедужала і чекає допомоги від мене. Мовляв останні платіжки захмарні прийшли, борг великий, у неї можуть за борги забрати житло.

Я сказала, що в мене для неї грошей немає, дбати про неї я наміру не маю, так як вона не дбала про нас із сестрою. Вже тиждень минув після її приходу, а мене досі не полишає думка про неї. Як би не було, а глибоко в душі мені дуже шкода її. Та мама дійсно була байдужа до нас, ніколи про нас не турбувалася.

Чи маю я зараз допомагати їй, чи нехай сама живе, як знає?

Фото ілюстративне.