В Закарпатті наречена зникла у день свого весілля. Молодий кuдався, як звiр, по двору, бігав по сусідах. А люди продовжували гуляти та веселитися, стpaшної пpавди не знав нiхто ….

Цю історію розказувала мені ще моя бабка. У їхньому селі було незвичне весілля. Тобто, весілля було звичайне, бідненьке, як у всіх людей у той час. Незвичним було тільки те, що після танцю молодої наречена щезла. Наче крізь землю провалилася. Всі кинулися її шукати. Думали, що то такий святковий розіграш. Спочатку сміялися з того жарту, потім налякалися – ніби ніхто її викрасти не зміг. Село в долині. Все, як на долоні. Непомітно зникнути неможливо.

Молодий кидався, як звір, по двору, побіг до знайомих. Може, вона там ховається? Але Гафійки не було ніде. Люди продовжували гуляти, бо як воно – прийти на весілля, щоб отам сумувати? Але не знайшли Гафійку і наступного дня. І наступного тижня. І навіть через кілька років.

Не могла вона далеко втекти. Бо поїзди в селі не ходили. Автомобілів тоді майже не було. На підводі далеко не поїдеш. Та й кожен віз у селі був дуже помітним явищем. То як вона зникла? Про це ще довго говорили. Але знайти відповіді або бодай якоїсь підказки так і не змогли.

Так і залишився отой Петро не парубком, не вдівцем, ні чоловіком. Минали роки. І потроху забувалася та історія. І ось вже Петро надумав одружитися. Не вічно ж йому парубкувати! Взяти хотів за жону Олену, до речі, двоюрідну сестру Гафійки. Але воно й не дивно, у такому маленькому селі, як наше, можна вважати, що всі люди між собою якісь родичі.

І от вже йде молода селом. Старе й мале або в цій процесії святковій, або повибігали з хат, щоб на таку радість подивитися. А з нареченої раптом фату зірвало. Причому, вітру в той день зовсім не було. Погода була дуже сонячна. А вітрячки навіть не оберталися – такий спокій у природі панував.

Побігли люди, принесли цю святкову річ. Але через якийсь час знову, ніби знявся смерч. І знову з Олени зриває фату. І цього разу її повернули нареченій. Свято продовжувалося далі.

І от вони вже в церкві. І тут чують усі жіночий голос:

– Віддай!

Перезираються між собою. Хто б то міг таке сказати? І тут втретє щось зриває фату з молодої. Олена розплакалася. Люди її втішають. Але священик їх якось повінчав, хоч і самому лячно стало.

І почали вони жити. працювати, хатинку свою ліпити. Але раптом почалося щось неймовірне. Петро іде з дому по своїх справах. А Олена бачить, як його за руку бере якась жінка. Молода, висока, обличчя її не бачила, бо та завжди до неї спиною була обернута. Сміється щось до нього, щебече, обіймає.

Олена плаче, сама не своя весь день ходить. А увечері розповідає про це чоловікові. А той із неї глузує. Мовляв, ти збожеволіла, жінко. Ніякої дівчини біля мене не було. Ти собі все вигадуєш. Ще й мене із себе виводиш. Та й сусіди, які віталися з Петром у той день, підтвердили – він ішов сам.

Виявилося, що ніхто з односельців цієї жінки не бачив. Тільки одна Олена. Та й та з часом замовкла. Бо в селі, коли з тебе зроблять несповна розуму, то вважай, що ніхто тебе більше шанувати не буде.

А далі почалося ще страшніше. Сідають вони з Петром вечеряти. Олена накриває на стіл. Хоче вже нарешті сісти поруч біля нього. Бачить, що її місце зайняте. Там та ж дівчина сидить. Тільки до неї спиною. Сміється так мило до Петра. А той нічого їй не каже, тільки теж посміхається у відповідь.

– Ти чого не вечеряєш? – питає він дружину.

Та боїться признатися, що їй знову щось увижається, і що чоловік її засміє, а то й нагримає на неї, і каже:

– Ти їж! А я потім, бо роботи багато маю.

Перейдите к следующей странице, нажав ее номер ниже>