Я кuнув дружину, бо вона перестала за собою стежити. Але через рік ми знову зустрілися…

Любов вмupає не відразу. Поступово.

З кожним закидом, який не обов’язково було висловлювати, з кожним жестом байдужості, з кожної насмішкою. З кожною хвилиною, прожитого за звичкою. Джерело

А звикати до любові не можна. Не можна приймати її як даність.

Вона – не злиток золота в сейфі під замком. Вона – квітка, яка чахне, якщо її не поливають.

Історія цього чоловіка – протверезне нагадування всім тим, хто вірить, що сім’я складається сама. Або не складається зовсім.

“Рік тому я кuнув дружину. Зажадав розлучення, сказавши, що зустрів іншу.

Інша була стрункою, молодою і красивою. Я божеволів, коли ми залишалися разом.

Ми були колегами по роботі. Не те, щоб я так уже й свідомо зраджував дружині, просто в один прекрасний день я побачив, що поруч зі мною така німфа.

А вдома мене чекала жінка, яка зовсім втратила свій жіночий вигляд.

Вона сильно поправилася, навіть злегка обрюзглою, живіт покрився розтяжками.

Я тепер майже не бачив дружину нафарбовану і з зачіскою, вона носила якісь дивні мішкуваті речі. Перестала фарбувати нігті, голити ноги, носити бюстгaльтер.

Я не впізнавав її, не бачив ту, в яку колись по вуха закохався. І я пішов.

Відчував себе сволотою, але вдіяти нічого з собою не міг. І ось випадково (хоча кажуть же, нічого випадкового не буває) ми перетнулися з нею в торговому центрі, і я буквально впустив щелепу.

Перейдите к следующей странице, нажав ее номер ниже>