Я ще й полюбити зобов’язана невістку, як рідну доньку. І я старалася. Чесне слово, дуже старалася. Але душа моя ніяк не хотіла сприймати невістку, як рідну дитину – чужа вона, хоч ти лусни!

Але ж син мій не Рокфеллер. Це зараз у них дві зарплати, а потім? Як він зможе забезпечувати таку фіфу? Та ще й малюка…

Ось я і намагалася по доброму, по материнськи напоумити невістку, говорила їй, як економніше можна і потрібно жити, але, чим більше я говорила, тим більше Клава робила наперекір.

Дійшло до того, що я стала ніким у власній квартирі – повз мене, як повз меблі невістка почала ходити.

Але, коли приходив син з роботи, невістка перевзувалася – мало не мамою мене називала.

Що робити? Вигнати їх на орендовану квартиру я не посміла – ось-ось появиться дитина… і я пішла з валізами сама.

Синові справжню причину не пояснювала, наплела сім мішків гречаної вовни, щоб його заспокоїти.

Ось я і думаю – адже живуть же свекрухи з невістками та уживаються якось.

А я ось чомусь не змогла…

Чи мені невістка така дісталася, чи це я ненормальна?

А можливо це тому, що як я не старалася рідною невістка мені так і не стала.

Вона, як була, так і залишилася мені чужою. Як, втім, і я їй.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Перейдите к следующей странице, нажав ее номер ниже>