Я вийшла заміж ще зовсім молодою. З Миколою ми почали зустрічатись ще в школі. А вже через пів року після весілля у нас з’явилася маленька і гарненька донечка, ми її просто обожнювали усі.

Сімейне наше життя текло своєю чергою день за днем. Все як у людей, розмірено поступово, здавалося так буде завжди, і нашому щастю кінця та краю не буде та я буду спокійним. Ми кохали один одного, завжди розуміли з пів слова, йшли один одному на поступки і майже ніколи не сперечалися між собою. Звісно дрібні суперечки були, як і в кожної сім’ї, але серйозно ми з Миколою не сварилися ніколи.

Одного разу мій чоловік поїхав у відрядження. Ще вночі я зрозуміла, що він не повернеться, це важко пояснити, душа підказала, навіть не знаю, як це в голові може вкластися, от бачиш людину перед собою ніби востаннє і все.

Вранці мені повідомили, що його не стало, на жаль. Я не пам’ятаю, що було далі. Далі все просто змішалося в якомусь тумані, й згадати не можна. Я думала, мені ніколи його не забути той день.

Минув відтоді рік, а я пам’ятала його обличчя, голос, жести. Я дивилася на доньку і бачила у ній свого чоловіка. Всю себе я намагалася віддавати дитині, щоб замінити і батька.

До нас часто приходили свекри, у розмові вони давали мені зрозуміти, що я маю берегти пам’ять їх сина і ніколи його не забувати, адже я була його дружиною. Натякали, щоб я більше нікого не приводила в дім. А я мовчала у відповідь, тоді мені було байдуже.

Пролетіло цілих 10 років, вони були справжньою вічністю для мене. Пролетіли вони дуже швидко, зараз здається немов одна мить. Я все забула. Забула його ходу, погляд, його тепло, сміх, голос.

Зараз я заміжня вдруге, у мене є другий чоловік і ще двоє синів. Щаслива й дружня сім’я. Чоловік прийняв мою доньку як свою рідну і вона називає його татом. Все, що відбувалося до цього, здається мені якимось вигаданим сном.

Час лікує – це правда. В житті можуть бути такі круті повороти, що і придумати складно. Не потрібно зациклюватися на важких життєвих негараздах, адже так можна зіпсувати життя собі і своїм рідним, будь-що потрібно просто пережити, так це важко, але жити потрібно далі, адже життя дуже коротке, не потрібно час втрачати даремно.

Але, якщо правду говорити, мені трохи незручно перед своїми свекрами, вони ще й досі дивляться на мене з якимось осудом в очах, постійно уникають зустрічей з моїм чоловіком, хоча ніколи й словом мені не дорікнули. Та я бачу, що їм це дуже неприємно. Я мовчу, бо щиро розумію їх, це їх дитина, але я теж маю право на своє жіноче щастя. Хіба я не мала права вийти заміж вдруге?

Фото ілюстративне.