«З ВІЙНU НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ НІХТО… НІКОЛИ…», — ПОСТ ВОЇНА АТО РОЗРUВАЄ ДУШУ КОЖНОГО НЕБАЙДУЖОГО УКРАЇНЦЯ

З війни не повертається ніхто… Ніколи…

Назад матері отримують лише жалюгідну подобу свого сина – агресивну звірюку. Дружини бачать поруч з собою істот злих на весь світ і які не вірять ні в що, крім смерті. Вчорашній солдат більше не належить ні батькам, ні рідним. Він належать їй… він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки…

Душа залишилася там, з нею, з війною… Але тіло все ж повернулося. І війна відмирає в ньому поступово, пластами – шматок за шматком…

Повільно, дуже повільно вчорашній солдат перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини. Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть… Найдовше тримається страх – тваринний страх смерті, але з часом проходить і він…

Він починає вчитися жити в цьому світі заново… Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст.

Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків…

Він починає жити… Спочатку – тому що так вже вийшло і він залишився в живих… Не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, який по дурості долі випав на його долю… Але потім він втягується в життя… Йому стає цікава ця гра, яка не насправді…

Він видає з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її… І оточуючі вірять, що він такий же, як і всі… Але його справжнього обличчя не знає ніхто… Ніхто не знає, що він більше не людина. Люди ходять навколо нього, сміються, ковзають по ньому очима і сприймають за свого… Правду більше він не говорить нікому.

Людині не воювавшій – не пояснити війну, точно так же, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час він чекає… Чого? Не знає і сам…

Він не може повірити, що це закінчилося просто так, без всяких наслідків… Напевно, він чекає, коли йому пояснять… Чекає, що хтось підійде до нього і скаже: «Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював». Це дуже важливо – знати навіщо… Навіщо загинули війною подаровані брати? Навіщо вбивали людей? Але ніхто не розповідає…

І тоді він, вчорашній солдат – починає розповідати сам… Бере ручку, папір і виводить першу фразу… Починає писати… Він ще не знає, що це буде – розповідь, вірш або пісня…

Перейдите к следующей странице, нажав ее номер ниже

← Тисніть "Подобається" та читайте нас на Facebook